Мене звати Маргарита Давлетшина. Я народилася 15 липня 1988 року, я громадянка України. Значна частина мого життя та професійного шляху пов'язана з Росією, але Одеса й Україна ніколи не були для мене просто географією чи записом у біографії. Це місце, з яким я внутрішньо себе пов'язую і через яке багато в чому розумію те, що відбувається сьогодні.
Моя професійна історія почалася в Москві. Кілька років я працювала агентом з орендної житлової нерухомості: шукала клієнтів, вела переговори, супроводжувала угоди, укладала договори. Ця робота швидко вчить відрізняти гарне формулювання від реального змісту. Людям не потрібні обіцянки — їм потрібно розуміти, що відбувається, які в них варіанти і чим закінчиться ухвалене рішення.
Потім була Одеса. Я закінчила Одеський державний економічний університет за спеціальністю «Економіка підприємства» і водночас працювала спеціалісткою відділу міжнародних зв'язків. Готувала презентації міжнародних програм, стипендій і грантів, брала участь в організації мовних курсів, розробці сайту відділу, готувала проєкти угод із закордонними навчальними закладами й вела ділове листування.
Саме там остаточно сформувалася звичка, яка залишилася зі мною назавжди: не вірити переказу, якщо можна знайти першоджерело; не підганяти факт під заздалегідь обраний висновок; розрізняти те, що відомо, те, що стверджує одна зі сторін, і те, що справді доведено.
Пізніше я працювала в торгівлі — спочатку менеджеркою з оптових продажів, потім менеджеркою із зовнішньоекономічної діяльності. Шукала виробників і постачальників у Китаї, проводила маркетингові дослідження, планувала закупівлі та продажі, розміщувала замовлення, контролювала поставки, оплату, документи й товарні залишки. Це було інше середовище, але принцип залишався тим самим: за будь-якою цифрою існує реальність, яку не можна замінити звітом.
Я довго жила в просторі, де між тим, що людина думає, і тим, що їй безпечно сказати вголос, утворилася величезна дистанція. У сучасній Росії від людини все частіше вимагають не просто мовчання, а демонстрації правильних почуттів: правильних слів, правильного ставлення до війни, правильного патріотизму. Для мене це відчувається фізично — як нестача повітря.
Я вмію пристосовуватися. Вмію промовчати там, де суперечка нічого не змінить. Вмію виглядати «своєю», коли інакше не можна. Напевно, тому найточніше я можу сказати про себе так: я своя серед чужих.
Але внутрішню згоду неможливо зобразити наказом.
Моя душа — з Україною. З Одесою, з містом, яке дало мені освіту, професію і відчуття відкритого світу. З людьми, для яких війна — не телевізійна картинка і не набір офіційних формулювань. Тому на цьому сайті я пишу про те, про що в Росії часто безпечніше не говорити: про загиблих, полонених і депортованих дітей, про Бучу, катування, мобілізацію, корупцію, політичних в'язнів, знищення незалежної преси і про ціну війни для суспільства. Ці теми вже стали основою моїх авторських матеріалів.
Цей сайт для мене — не спроба здаватися безпристрасною спостерігачкою. У мене є позиція, і я її не приховую. Але наявність позиції не звільняє від обов'язку перевіряти факти. Навпаки: чим сильніше тема зачіпає особисто, тим суворішою має бути робота з джерелами.
А цей сайт — місце, де мені більше не потрібно імітувати чужі переконання.
Компанії та організації, для яких фабрика «ІВІ» виготовляла в'язані вироби та корпоративний текстиль.
