Катування та страти українських військовополонених: система, а не ексцес

Тіло повернули у лютому 2025-го. У графі моргу Вінниці записали: «невпізнаний чоловік». Лише у квітні, після експертизи, стало зрозуміло — це Вікторія Рощина, українська журналістка, 27 років, яка поїхала на окуповані території писати про людей і не повернулася. У тіла не було очей. Не було мозку. Не було частини гортані. Під'язикова кістка — зламана. На стопах — сліди, схожі на опіки від струму. Причину смерті встановити не змогли: як її встановиш, якщо у покійниці вирізали орган, який міг би все пояснити.

Це не збій системи. Це і є система. Управління ООН з прав людини 10 серпня 2026 року повідомило Радбезу: з 910 опитаних українських військовополонених катування або жорстоке поводження підтвердили понад 95%. Не «частина». Не «окремі випадки». Дев'яносто п'ять відсотків.

Далі — цифри, документи, прізвища. Хто рахує, як рахує і чому три відомства називають три різні числа страчених.

Рахунок, який не сходиться

У цієї війни немає єдиного реєстру вбитих у полоні — є три паралельні підрахунки, і різниця між ними сама по собі діагноз.

Моніторингова місія ООН з прав людини в Україні (УВКПЛ) 29 червня 2026 року підтвердила 129 страт українських військовополонених від початку повномасштабного вторгнення у 2022 році, з них 37 — лише за період із середини листопада 2025-го по січень 2026-го, вісімнадцятьма окремими епізодами. Методологія жорстка: 1926 інтерв'ю, 180 виїздів на місця, 48 візитів до місць позбавлення волі. Верховний комісар Фолькер Тюрк 3 липня 2026-го додав Раді з прав людини: з листопада 2025-го російські сили стратили «щонайменше 20» полонених додатково, а майже всі зі 129 опитаних звільнених розповіли про катування, включно із сексуальним насильством.

Офіс генерального прокурора України вважає інакше: 306 українських військовослужбовців, убитих після того, як вони здалися або були поранені й не чинили опору, — цифра, оприлюднена начальником профільного департаменту Юрієм Рудем у травні 2026 року на конференції «Об'єднані заради справедливості». Відкрито 116 кримінальних проваджень.

Омбудсмен Дмитро Лубінець у березні 2026-го назвав третю цифру — 337 страчених станом на кінець 2025 року, вище і за оонівську, і за прокурорську. Три відомства, три методики, один висновок: рахунок іде на сотні, і він зростає швидше, ніж його встигають перевіряти.

Оленівка: чотири роки без автора вибуху

У ніч на 29 липня 2022 року в бараці виправної колонії №120 в Оленівці (Донецька область) утримували 193 полонених полку «Азов». Пролунав вибух. За даними розслідування, яке до липня 2026-го вели українські журналісти hromadske, від самого вибуху загинув щонайменше 41 людина, ще щонайменше 9 — пізніше, через те що керівництво колонії блокувало медичну допомогу і затягувало евакуацію поранених. Підсумок: 49 упізнаних тіл, три — досі без імені, понад 140 постраждалих.

Версію Росії — удар української системи HIMARS — спростувала ООН ще у жовтні 2023 року. До літа 2026-го українське слідство відпрацювало і версію з вогнеметом, і зупинилося на двох робочих: точна зброя з термобаричним ефектом ззовні або вибухівка, закладена всередині барака заздалегідь. Прокурор Тарас Семків, який веде справу, сформулював прямо: «Ми самі» — міжнародної підтримки в розслідуванні, за його словами, немає.

Офіційно підозрюваних двоє, і обидва — колаборанти, а не російські військові: начальник колонії Сергій Євсюков (імовірно загинув у грудні 2024-го) та його перший заступник Дмитро Неєлов, який, як вважає слідство, переховується в Росії або на окупованій території. Саме Неєлов 15 липня 2026 року потрапив під санкції Євросоюзу — разом із самим СІЗО-2 у Таганрозі. Правозахисна організація МІПЛ передала до Міжнародного кримінального суду ще десять прізвищ — включно з Олександром Бастрикіним та Сергієм Суровікіним. Головне питання — хто віддав наказ і навіщо — через чотири роки залишається без відповіді. Не тому, що шукати нікому. Тому, що шукати заважають.

Конвеєр: Таганрог — Кизел — Курськ — Мордовія

Доповідь «Меморіалу», опублікована 8 грудня 2025 року, називає 280 відомих місць утримання українських полонених: 196 — у Росії, 84 — на окупованій території. У січні 2025-го правозахисники вперше від початку війни провели моніторинговий виїзд углиб України, щоб опитати звільнених напряму.

СІЗО-2 у Таганрозі прийняло першу партію — 89 полонених — у травні 2022-го; заради цього з ізолятора вивезли майже 400 російських підслідних. Тут полонених підвішували за ноги, обмотуючи пальці оголеними дротами, били палицями й кийками, доводили пакетами майже до асфіксії, змушували вчити російський гімн. У травні 2022-го від побоїв помер громадянин Польщі. Засуджених за ці катування станом на 2026 рік — одиниці, натомість полонені, які пройшли через ізолятор, названі поіменно в розслідуваннях: Олександр Максимчук, Микола Кравчук з «Азова», Артем Середняк, який схуднув за рік із 82 до 60 кілограмів. Восени–взимку 2024-го, за даними розслідування «Медіазони», більшість полонених вивезли до інших ізоляторів Ростовської області.

Далі — СІЗО-3 у Кизелі, Пермський край: з вересня 2024-го утримує десятки українців, у правозахисному середовищі отримав прізвисько «другий Таганрог» за жорстокість. Тут у грудні 2024-го помер мер Дніпрорудного Євген Матвєєв. Тут само, 19 вересня 2024 року, померла Вікторія Рощина.

Курське СІЗО-1 — ще один вузол: сюди після Оленівки у 2022 році звозили полонених, били на ранковій та вечірній перевірках, піднімали серед ночі, щоб зірвати сон у фазі глибокого. ВК-10 у Мордовії утримувала близько 300 полонених в одному бараці: «приймання» — 40 хвилин безперервних побиттів, собаки, електрошокери. СІЗО-2 у Галичі, Костромська область: допити з восьмої ранку до одинадцятої вечора без вихідних, молотки, припікання вух запальничками.

15 липня 2026 року Євросоюз запровадив санкції проти СІЗО-2 у Таганрозі та п'ятнадцяти осіб персонально — за «систематичні катування українських військовополонених та утримуваних цивільних осіб», що призвели до смертей, включно із загибеллю Рощиної.

Віка Рощина: тіло без відповіді

Рощина зникла, працюючи на окупованих територіях. Загинула, за даними слідства, 19 вересня 2024 року в ув'язненні в Кизелі. Тіло обміняли й повернули у лютому 2025-го — але як «невпізнане». Офіційно про особу оголосили лише 24 квітня 2025 року, коли розслідування, яке провели «Важные истории» разом із дванадцятьма виданнями з шести країн під координацією французького консорціуму Forbidden Stories, а також фільм «Слідство.Інфо» «Останнє завдання Віки», зіставили дані судмедекспертизи з матеріалами справи.

Що знайшли експерти Офісу генпрокурора України: численні садна й крововиливи, зламане ребро, пошкоджена і зламана під'язикова кістка — характерна ознака удушення, — сліди, схожі на електроопіки на стопах, вкрай виснажений стан (за даними документального фільму — до 30 кілограмів). І відсутність очей, мозку та частини гортані — тобто саме тих тканин, які найчастіше використовують для встановлення точної причини смерті. Пряму причину загибелі встановити так і не вдалося. Натомість вдалося встановити, що тіло повернули понівеченим навмисно.

Це не журналістська метафора «системи», а формулювання зі спільного міжнародного розслідування: ознаки катувань і жорстокого поводження — численні.

Обмін як розмінна монета

Від початку повномасштабної війни, за словами Володимира Зеленського, з російського полону повернули понад 9500 осіб. 5 лютого 2026-го повернулися 157 українців, 5–6 березня — 502, 26 червня — ще 160 за формулою «160 на 160», включно із сімома цивільними, яких роками незаконно утримували.

Але обмін — це не гуманітарний конвеєр, а важіль тиску, який систематично заклинює. 7 червня 2025 року черговий раунд було зірвано: українська сторона наполягала на обміні за узгодженими списками, а не «наосліп», Київ звинуватив Москву в маніпуляціях зі складом списків. До обміну готували тяжкохворих, тяжкопоранених і тіла загиблих — планувалося повернути 500 військовослужбовців. До серпня 2026-го суперечка триває вже у публічній площині: 12 серпня російська сторона заявляла про готовність обміняти 224 засуджених українця на полонених із Криму та ЛНР/ДНР, і того ж дня депутатка Держдуми звинуватила Київ у «потрійній відмові» від обміну — заява, яку варто сприймати саме як позицію російської сторони, а не як встановлений факт. Перевірити обставини цієї конкретної відмови у відкритих джерелах на момент публікації не вдалося.

Обмін тіл загиблих — окремий потік: лише за 2025 рік репатрійовано близько семи тисяч тіл. У кожного тіла — своя історія, як у Рощиної. Не всі її отримають.

Статут є, суду немає

Женевська конвенція III формально забороняє те, що описано вище: катування, навмисне заподіяння тяжких страждань, позбавлення права на справедливий розгляд справи — це грубі порушення конвенції, які тягнуть за собою індивідуальну кримінальну відповідальність. Римський статут Міжнародного кримінального суду у статті 8 прямо відносить такі діяння до воєнних злочинів. Чинні ордери МКС на арешт російських посадовців поки що стосуються іншого епізоду — депортації українських дітей (Путін, Львова-Бєлова) та ударів по енергетиці (Шойгу, Герасимов, червень 2024 року). Окремого ордера саме за систему катувань військовополонених на момент публікації цієї статті не видано — і це зафіксована прогалина, а не припущення.

Російська сторона, своєю чергою, регулярно публікує дзеркальні історії про катування російських полонених; ООН 3 липня 2026-го підтвердила: близько половини опитаних російських військовополонених теж повідомляли про жорстоке поводження з боку українських сил. Цей факт не можна викреслювати заради картинки, але він не скасовує різниці в масштабі, задокументованої тією ж ООН: система проти інцидентів.

Що це означає

Система катувань відрізняється від ексцесу однією ознакою — відтворюваністю. Однакові «прийманки» із сорока хвилинами побиттів у Мордовії та в Кизелі. Однакові оголені дроти в Таганрозі та в Галичі. Однакова відсутність внутрішніх органів у тілах, які повертають «невпізнаними». Це не збіги конкретних садистів у конкретних СІЗО. Це протокол, який десь написаний, кимось затверджений і кимось же роками не порушується — бо порушувати нічого, все йде за планом. В Оленівки немає автора вибуху через чотири роки не тому, що автора неможливо знайти. А тому, що шукати його нікому: прокурор у справі прямо каже — «ми самі». Поки весь світ рахує різними числами одних і тих самих мертвих, конвеєр працює далі. Він не ексцес. Він розклад.

Потребує перевірки перед публікацією

[НЕ ПЕРЕВІРЕНО: конкретні обставини заявленої «потрійної відмови» Києва від обміну полоненими 12 серпня 2026 року — у статті наведено як позицію російської сторони (депутатка Держдуми Яна Лантратова), незалежного підтвердження чи спростування у відкритих джерелах на момент публікації знайти не вдалося]